Як у Долині батярують..

Серпень 18 21:41 2018

Якщо цьогорічний фестиваль Porto Franko в
обласному центрі на всю Україну затряс цілковито голими тілесами без
найменшого натяку на мистецтво, то Долина, схоже, лише «напівоголилась».
Мабуть, хворобливі «хамермани», виступ яких в Івано-Франківську
мав такий резонанс,  не знищують віруси, а навпаки, розмножують їх 
псевдокультурою… Втім, так чи інакше, а з нами щось коїться. Лихо не в
незугарних оголених тілах із продуманим  скандальним вибриком. Якась
напасть – у суцільних видовищах, породжених духовною порожнечею  й
художнім несмаком.  Ще гірше – в їх надуманих причинах, підбитих
незрозумілою ейфорією. Невже розум затьмарюють майбутні вибори?

Що святкуємо?

Долина
на широку ногу відсвяткувала «Веселу копицю». Не всюди трави з будяками
скошені в місті, але це не перепона щедро веселитися. Не те перший
фестиваль сатири й гумору, не те міжнародний, бо вже красувався оборіг
із сіном минулої осені на сцені десятиліттями неопалюваного Будинку
техніки. Про себе, гарного, і не тільки  про себе, розповів у відео на 
YouTube ведучий  «Веселої копиці» «міськоватий» батяр. Скріншочу, тобто
фіксую з екрана, те гульбище зі щедрими напоями та наїдками на столі в
центрі  з його  організаторами…

Та
нехай батярують, щоб лише  не за гроші платників  податків. Але якби ж
то! Нехай веселяться, якщо їх до цього дуже пре. Але не тоді, коли щодня
гинуть свідомі українці на війні з Росією!

Після
сумнівної за мистецьким рівнем «Веселої копиці» ті ж організатори  в
дорогі  для  нас дні  святкування Незалежності України притягнули за
вуха 600-річчя  надання Долині магдебурзького права, в той час як відомі
історики вважають його  чужим для українців. Це лише  нинішні
«грантоїди», що працюють «експертами» для несправжньої  європеїзації,
перекручують  історію України, не розуміють  поняття  «руське право» й 
незаслужено вихваляють «німецьке-магдебурзьке». І що найгірше  – ототожнюють «руське» з «російським».

Місцеві
газети з тендерними  «Вісниками міської ради» і без таких  разом з
офіційними сайтами  міської ради та  краєзнавчого музею «Бойківщина»
Тетяни й Омеляна Антоновичів бадьоро повідомляють про наближення свята:
600-річчя  магдебурзького  (чомусь пишуть з великої літери) права. І це в межах святкування  Дня незалежності! Під рубрикою «Рідна  історія»?!!

На
офіційному сайті міської ради через гущу новин, розріджених  «ахами» та
«охами», де йдеться не про роботу місцевого органу влади по суті
(причому здебільшого  матеріали-близнюки  кочують із газет на сайти і
навпаки), добираюся до «Календаря подій». Читаю й документую офіційну
інформацію:
«24—26 серпня святкуємо 600 років надання Долині
Магдебурзького  (знову з великої букви) права!». Так, власне зі знаком
оклику. Далі – трафаретна «дизайнерська»  заставка з гербом Долини.

Хто
це не знає  історії України загалом і Долини зокрема?  Чи це, бува, не
новостворений комунальний заклад міської ради «Долинський  міський центр
культури, спорту та туризму» (КЗ «Долинський МЦ КСТ), програму якого на
2018 рік затвердила  міська рада  рішенням № 998-34/ 2017  від 22
грудня 2017 року за підписом  міського голови Володимира Гаразда,
викривляє нашу  історичну давність? У  ній – та ж «Весела копиця»ѕ А
наступним діянням «міського міністерства культури» – святкування
600-річчя магдебурзького права.  І на це  міська
рада передбачила бюджетні 100 тисяч гривень! Але це ще не все. На
банальний конкурс «Міс Долина» з тими ж  провінційними «ах» та «ох»
передбачено 40 тисяч гривень. Дивує, що долучилася до нього МБО
«Благодійний  фонд громади м. Долини».

Проглядаю далі програму. Вересень: фестиваль-конкурс сучасної духовної пісні «З піснею до Бога» імені кардинала  Мирослава Івана Любачівського». Проводить його церква Серця Ісуса
і Серця Марії разом із КЗ «Долинський МЦ КСТ». З міського бюджету 
передбачено  вдесятеро  менше, ніж на «Міс Долину», – лише чотири тисячі
гривень. На концерт до Дня захисника, який відзначаємо на Святу
Покрову,  міські обранці  «розщедрилися»  аж двома тисячами гривень!
Загалом  з міського бюджету передбачено на культурні заходи 270 тисяч
гривень і ще 110 тисяч – на спортивні.

Коротка пам’ять, але не в усіх

Блаженнійший кардинал Мирослав Іван
Любачівський народився в Долині. За кошти платників податків з
ініціативи  міської ради вдячні земляки вшанували пам’ять колишнього
глави УГКЦ бронзовим погруддям на подвір’ї  місцевої церкви. Бронзовим
пам’ятником долиняни увічнили також свого земляка великого мецената з
Америки Омеляна Антоновича та його дружину Тетяну. Тяжкою працею,
зокрема й на сімейній тваринницькій фермі, вони шпарували кожну копійку
для України, для Долини.  Журналіст­ська доля подарувала мені щастя
спілкуватися з доктором права Омеляном Антоновичем, цією мудрою людиною й
подвижником української ідеї. Тому й болить, що Долинський краєзнавчий
музей «Бойківщина» Тетяни й Омеляна Антоновичів, збудований за їхні
кошти, зароблені мозолистими серцями й руками, надто легковажить
історією, надає перевагу не музейній діяльності, а таким витребенькам,
як «Весела копиця». Тут, а також у міській раді, у створеному  нею КЗ
«Долинський  МЦ КСТ», мабуть, і не читали  «Спогадів» Омеляна Антоновича
з передмовою івана Дзюби «Літопис одного життя», бойка, який усе робив
для збереження  прадідівської культури. Можливо, керівники цих установ
не бачили й порт­рета Омеляна Антоновича, зробленого за 20 хвилин до
його смерті. Тому добре було б, якби він висів у них на стіні та
нагадував про українськість, якою дорожив і яку просив нас берегти її
великий трудівник культури й правди. До того ж, схоже, в міській раді
забули в обличчя Омеляна Антоновича. інакше б на її офіційному сайті, де
йдеться про почесних громадян Долини, не переплутали портрети Омеляна 
Антоновича й Володимира Антоновича – першого директора музичної школи…

Навряд чи достатньо в місцевій газеті й на офіційних сайтах міської ради та музею статті старшого наукового співробітника  краєзначого музею «Бойківщина» Тетяни й Омеляна Антоновичів Івана
Матіїва з компілятивним намаганням показати в ній позитив 
магдебурзького права. Але навіть і він за певного такого завдання не
зміг оминути правди, яку висловив Михайло Грушевський, що магдебурзьке
право «уневажнювало» всі тогочасні руські закони. Здебільшого на
авторських здогадках побудовані  й твердження  про поновлення 
магдебурзького (німецького) права в Долині 1525 року.

Отож
слово – за істориками й науковцями. ўрунтовно вивчав магдебурзьке право
український історик Володимир Антонович. Старости, війти, консули,
воєводи, королі, бургомістриѕ Ніхто не дбав про українців. На думку
Володимира Антоновича, головним завданням магдебурзького права був
розвиток торгівлі й промисловості шляхом обмеження прав українців.
Розширення самоврядності міської громади мало другорядний характер.
Науковець переконаний, що «магдебурзьке право тільки  в незначній мірі
гарантувало самостійність міським общинам і звільняло їх далеко не
цілковито від чужого впливу навіть в містах першокласних». Долина такою
не була. Володимир Антонович дослідив численні грамоти. Це право було
позитивним хіба що для міста його зародження – німецького Магдебурга.
Привнесення його  на українські землі не формувало  демократичних
відносин, а «оберталося обмеженням прав для корінного населення і
привілеями для німецьких колоністів та польської шляхти».

Гортаю
репринтне видання (до слова, як і наукові дослідження Володимира
Антоновича) Михайла Грушевського «ілюстрована історія України», який
був  його учнем.  Ось що пише він про Владислава Ягайла, того, що
закладав німецьке право, зокрема і в Долині. Цитую мовою оригіналу. «По
городах заводжувано самоуправу на німецький взірець, як було в Польщі,
по так званому  німецькому або магдебурзькому праву, і се право теж
при­значало ся тільки для католиків, так що православні Українці або
Білорусини не могли бути вибирані до міської управи, а навіть  не могли
бути повноправними горожанами, бо й тими могли бути самі тільки
католики». Той же  Ягайло велів викидувати з могил похованих  давніх
українських князів. «Обставини українського життя були  тут справді
надзвичайно сумні», – констатує   М. Грушевський. – «Українців не
тільки  не допускали до міських урядів, але й не приймали до ремісничих
цехів, не позволяли шинкувати, торгувати матеріямиѕ».

Підсумовуючи,
історик зазначає: «Розвиток цієї колонізації та німецького права мав
політичну мету: збільшити кількість  неукраїнців, денаціоналізувати
Галицьку Русь. Привілеї права могли займати  лише католики, а оскільки
подібного віросповідання на той час до­тримувалися винятково поляки та
німці, то саме вони зосередили у своїх руках владу в муніципальних
управах, усунувши чи суттєво обмежуючи при цьому русинів».

Цікава
«Історія Русів» Георгія Кониського з передмовою «Нерозгадані таємниці
«Історії Русів» Валерія Шевчука. Цією книгою користувався Тарас Шевченко
під час написання багатьох своїх патріотичних творів. Автор «Історії
Русів» був ворогом тиранії. Вважав, що «народ руський» «… шукав він
свободу у власній землі своїй і мав щодо того замисли, властиві всьому
людству». Перекладач цієї  історичної праці Іван Драч висловив думку, що неможливо переписати минуле життя.

Про уярмленість України різноманітними чужинцями йдеться і в  «історії України» Івана
Крип’якевича. Ніяких двозначностей про Ягайла. Він «ѕ у Галичині
виступав як гарячий протектор польської екс­пансії. Польським вельможам
він надавав  землі, що перше належали галицьким боярам, цілими 
величезними округами». Писав: «Міста діставали німецьке право, звичайно
із застереженням, що з нього  можуть покористуватися тільки католики, –
так українське населення  мусило відступати перед чужими колоністами».
Історик констатує, що «…в 1434 році в Галичині скасоване давнє українське право». За  І.
Крип’якевичем, тільки великі міста, такі, як Київ, Львів, Луцьк,
діставали ширше самоврядування. Усі закони щодо загального життя

ухвалювалися без українців. «Шляхта, що  мала в державі провід, у своїй
егоїстичній класовій політиці намагалася спинити економічне зростання
міст і обмежувала й без того неширокі міські права». Далі писав: «Вільне
виборче право майже всюди скасовано, багатії  держали  свої посади
довічно, а міську раду і суд доповнювали коопта­цією». «Статути
магдебурзького права в багатьох містах за­значали, що міста мають
служити виключно визнавцям  римської віри. Через те від участі в міських
правах були ви­ключені передусім українці як ви­знавці православної
віри». Навіть у Львові, не кажучи про Долину, українців не допускали до
будь-яких міських посад. Вони жили окремішно в кварталі  «Руської»
вулиці, яка збереглася донині.

Гортаю
пожовклі сторінки ще одного давнього видання – «історії України» 
професора Дмитра Дорошенка, який також пише,  що «ѕсамоврядування за т.
зв. магдебурзьким німецьким правом допускало до виборних урядів у місті
тільки католиків». Українці боролися за свої права зі шляхтою та її
спільниками – звезеними в Галичину німецькими колоністами, але сили були
нерівними.

У
відомій праці «Призначення України» Юрій Липа також дає  чіткі оцінки
історичним етапам розвитку України. Допомагає усвідомити їх у передмові
до видання Валентин Мороз, закликаючи нас «зішкребти  з українських
фресокѕ мазярство – продукцію  чужої рукиѕ». Нагадує значення
законодавства «Руської Правди», його переваги.

Різко
засуджує гноблення  українців поляками, литовцями, німцями та угорцями
Гнат Хоткевич – автор  «історії України». За твердженням історика,
«нове  право не тільки не поліпшувало становища міщан, як можна було
надіятися, але в бага­тьох сторонах навіть погіршувало його. і це для
міщан взагалі; українцям же прийшлося найгірше». Не мали прав «тільки
ті, хто одвічно жив на цій землі, тільки у тих всі права були
відібрані».

Історію
Прикарпаття з першоджерел вивчали  Володимир Грабовецький, Володимир
Полєк, Степан Пушик, Володимир Качкан, Петро Арсенич,  Михайло Паньків
та інші. Добре знав історію Долинщини Роман Скворій. Вони не згрішили
проти правди. Королі руське, тобто українське, право замінювали
польським або німецько-магдебурзьким. Зокрема Р. Скворій підсумовує:
«Багатства – ось головні причини, які заманювали завойовників і
осадників на наші землі».

ініціаторам
«святкування» магдебурзького права варто уважно прочитати хоча б
академіка Володимира Грабовецького. Зокрема в розлогій праці  про Калуш 
він пише, як «старостинське  управління перевело руське населення на
польське, або, як тоді називали,  німецьке право». За архівними
першоджерелами, історик стверджує, що «заміна на польське і німецьке
право була дуже вигідна для  польських феодалів. Це давало можливість
зміцнювати своє панування, послідовно ліквідувати старовинні руські
(українські) порядки». В. Грабовецький цитує Івана
Франка, котрий не випадково писав, що  старе українське право «де в
чому було  корисне для людності, бо давало  в громаді значну самоуправу,
і вона сама  вибирала собі голову… сама розділяла землю між
поодинокими членами громади, сама (вічем, а не через вибраних урядників)
могла розсуджувати чвари між своїми членами громади і разом відповідала
за кожного свого члена перед посторонніми панами та перед власними. Для
того  руська  людність не хотіла покидати руського права».

Охочі
веселитися з будь-якого приводу не читали книжок про Долину, що вийшли
за сприяння колишніх міських голів Володимира Стецка та Василя Романюка,
які знали з історичних джерел, що «чужоземна  влада не була прихильною
до місцевого українського населення, яке зазнавало різних утисків».

Долина
не є початківцем «святкування» магдебурзького права. Вона, мабуть,
запозичила  його у міст, окремі з яких навіть домоглися  цього на
державному рівні. Проте хтось обмежився науковою конферен­цією,
засіданням краєзнавців. і це правильно, бо історію України треба знати
такою, якою вона була, без нашарувань сьогоднішніх усякого штибу
«експертів» та «радників». Немає історичного обррунтування для
«святкування» ні в Городенці, ні в Рогатині, ні в Ковелі, ні в Жидачевіѕ
Останньої миті  нарозумились у Хмельницькому і скасували
«магдебурзький» флешмоб, бо якось не пасувало проводити його в дні
па­м’яті про трагедію в Бабиному Яру.

Але
чи не найбільше дивує Галич, який торік, як сьогодні Долина, втиснув
«святкування» магдебурзького права в День незалежності України, причому
на «державному» рівні. Нинішня Верховна Рада України «роздає» «державні
свята» направо й наліво. Така вона в нас «демократична» й «патріотична».
На цьому тлі можливе й політичне  підлещування до канцлера Німеччини
Ангели Меркель  як одного з виразників інтересів Євросоюзу. З огляду на
це Галич, схоже, «попікся» й «перегорів». Торік він заявив, що його
магдебурзькому праву 650 років. Згодом почав «розмірковувати» устами
співробітника Національного заповідника «Давній Галич» івана Драбчука,
що історики не сходяться на єдиній даті,  в місцевій газеті в статті
«Галич і Магдебурзьке право». Автор не наводить історичні факти, а лише
припускає, що «…Галич тоді не міг бути обділений увагою. Тому ми допускаємо (хто? –  О. Р.),
що Галич уже із середини ХіV століття міг організувати своє життя на
німецькому праві, яке стало формою самоврядування  міської верхівки».

Цього
року  Галич, також на державному рівні, вже святкує 1120-річчя  першої
писемної згадки і  не дуже окрилюється магдебурзьким правом. Подбав про
змістовну й цікаву програму свята, зосередившись на соціальному та
культурному розвитку, туристичній привабливості. Можливо, тут уже
прочитали правдиву історію?

Іван
Драбчук у згаданій статті  констатує, що  через брак коштів не  вдалося
встановити пам’ятний  знак, лише відбулося спецпогашення поштової
марки, причому  із запізненням. Мабуть, Сам Господь і дух великих
українських князів оберігають давній Галич?

У
Долині також заплановано  встановлення «ювілейного» наріжного каменя.
Чиє це рішення? Міської ради? Районної організації  Українського
товариства охорони пам’яток історії та культури, яку очолює міський
голова Володимир Гаразд? У «Вікіпедії», яку здебільшого наповнює змістом
будь-хто і про будь-що, особливо анонімні користувачі, бо вона є
народною, можна  багато чого начитатися про Галич, Долину, інші давні
міста,  але  таких «святкувань» нам ніколи не пробачать діти й онуки.

День
міста цього року Галич святкує 9 вересня, а не під час урочистостей з
нагоди Незалежності України, як  2017-го. На офіційному сайті міської
ради опубліковано її  звернення від  25 січня 2018 року. В ньому
зазначено іншу дату надання місту магдебурзького права – 1374 рік.
Наголошую на цьому, здійснюючи скріншот, не випадково: торік тут
афішували 1367-й, очевидно, підганяючи під круглу да­ту… Зрештою, за
М. Грушевсь­ким, збереглося дуже мало  першоджерел  про  дати надання містам магдебурзького права.

…Князь
Ярослав Мудрий як один  з найосвіченіших правителів  тогочасної Європи 
та  будівничий української  державності піклувався про розвиток освіти й
культури в Київській Русі, а його донька Анна робила це у Франції й
була її королевою. Наведу лише два штрихи з багатьох: «Руська Правда»
замінила смертну кару грошовою; цей збірник давнього руського права
гарантував судовим процесам змагальний характер!

Як «Джмелик»  став «Пчелкой»

Оціночні
судження про Porto Franko спонукають до глибшого вивчення й порівняння.
Народний депутат Сергій Лещенко публічно підтримав гей-парад у Києві.
Притиснутий до нижньої частини тіла «веселковий» прапор, мабуть, означав
для  фундаторів ЛГБТ-спільнот в Україні, що, мовляв, гроші надано
недарма. Не знаю, про що сигналізувало пофарбоване у «веселковий» колір
волосся одного з організаторів «хамерманщини» в Івано-Франківську (ох, цей прайдівський червень!), але, очевидно, це теж неспроста. 

А
що в Долині з її  «Веселою копицею»? Навряд чи це «видовище» обмежилося
20 тисячами гривень, передбаченими  бюджетом міської ради. Потужна
реклама, схожа на «веселкову» ейфорію – агресивну й нахабну, та ж
епатажність (і найстрашніше – цю провінційну бундючість  переносять на
«святкування» магдебурзького права), організація виставки (стільки ж то
рам потрібно!), каталоги, виготовлення  медалей, грамот, щедрий фуршетѕ
Усе це – в соціальних мережах. Кошти місцевих бізнесменів? Чи, можливо,
спонсорів ліберальних цінностей? Фотографії з а-ля котиками й котярами, з
дупцею в білих трусиках  випускниці 2011 року… 
Що ще на саморозрекламованій конкурс­ній  «Веселій копиці», крім робіт,
які давно «гуляють» інтернетом? Голова журі однієї з номінацій, він же
голова Асоціації карикатуристів України Костянтин Казанчев з Києва
розповів  про подію в «провінційному містечку» й розмістив фото у 
«Facebook» для публічного пере­гляду, зі сторінки якого я зробила
комп’ютерний відбиток. Для нього, російськомовного, назва  конкурсу
«Джмелик» стала «Пчелкой». Тішиться участю в ньому 46 країн.  Гран-прі –
у карикатуриста з Румунії, призові місця отримали представники 
Бельгії, Ірану та Болгарії. Окремі роботи відзначено з України, Росії, Туреччини, Колумбії, Китаю, Індонезії,
СШАѕ Радіє також краєзнавчий музей «Бойківщина» Тетяни й Омеляна
Антоновичів, «заліплений» гумором і сатирою, в очікуванні в своїх стінах
наступної  такої розваги. Нагострилася на нову зустріч братія
гумористів на чолі з «міськоватим» батярем.

Маскування
«Веселої копиці» в тому, що ніхто не проти участі в ній  народного
артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка
Анатолія Паламаренка.  Але це, мабуть, добре продуманий організаторський
хідѕ

Підтриманий
міською радою та  міським  головою Володимиром Гараздом,  комунальний
заклад «Долинський МЦ КСТ» разом з краєзнавчим музеєм «Бойківщина»
Тетяни й Омеляна Антоновичів нині й анонсують кольорове вівійкування під
час «святкування» 600-річчя  магдебурзького права та обіцяють зробити
його, як і «Веселу копицю», веселково-драйвовим. Але ще є час
схаменутися… 

автор Оксана РОВЕНЧАК для Галичина

написати коментар

0 Коментарiв

Коментарів поки немає!

Ви можете бути один, щоб почати розмову.

Додати коментар

Ваші дані будуть у безпеці! Вашу адресу електронної пошти не буде опублікований. Крім того, інші дані не будуть передані третім особам. Всі поля обов'язкові для заповнення.