Долина починалася із солі

Лютий 04 21:00 2018
‘ Назва міста – Долина – говорить сама про себе, а стоїть воно на берегах річки Сивки. Ця місцевість, як і загалом уся Галичина, віддавна була багатою на поклади солі. До речі, давньогрецькою сіль — «гальс». Тому ще припускають, що назва регіону також звідти.

‘ Перша згадка про Долину датована 979 роком і теж пов’язана з сіллю. У легенді це звучить так: «В Ілемні, що поблизу Долини, мешкав князь Андрієвич. Йому належали ліси між Дністром Свічею, Чечвою і гірськими хребтами біля Сенечова та Вишкова. На полонинах паслися отари княжих овець. Якось, коли чабани пригнали отару в околиці Липової, найстарший баран відстав і помчав на північ, а за ним і решта овець. Князь, шукаючи за отарою, натрапив на джерела, де на берегах, мов сніг, іскрилася сіль», пише “Репортер”.

За тою ж легендою, Андрієвич поставив у тому місці шатер, нагнав працівників і почав виварювати сіль у казанах. Потім її збивали в коробках з березової кори та сушили на сонці. Форми, яку в результаті отримувала сіль, називали топками.

Князь повернувся до Ілемні з великим вантажем солі та в подяку богам звелів палити по горах жертовні вогні. Але потім соляне джерело десь зникло. Андрієвич шукав його разом із другом — князем Ратілло — пошуки були даремними. Тоді князь вибрався на прощу до Бубнища, де було святилище Перуна, і пожертвував там п’ять топок солі і 40 ягнят. Перунів єрей-віщун сказав таке: «Ті самі очі і ті ж ноги, що запровадили князя Андрієвича до соляної долини, запровадять його удруге».

Восени того ж року, коли отару переганяли з гір Аршиці до Ілемні, баран знов відбився, побіг, усі за ним і зупинилися аж біля солоних джерел. Цього разу Андрієвич осів тут на постійно. На горі Знесіння звелів побудувати вежу, а між солеварнею та Ілемною промостити шлях. Його приятель Ратілло поселився неподалік — у селі Рахиня. «Біля солеварень, у долині річки повстала нова місцевість, яку й прозвали Долиною», — так завершується легенда.

Вперше переказ занотував отець Теоктист — чернець василіянського монастиря. А йому легенду переповідали люди, які почули її від 127-річного старця Івора. Монастир стояв на горі Знесіння. Тепер вона майже безлісна, але звідти відкривається чудовий краєвид на всю Долину з околицями.

Звісно, у переказах та легендах чимало видумки, але їх основа зазвичай опирається на правдиві події. Отже, як не крути, а все починалося з солі. Крім того, на наявність солі у джерелах Долини одними з перших звернули увагу носії культури Ґава-Голігради, які населяли частину Центральної Європи від Альп до Дністра та ймовірно і започаткували видобуток солі в регіоні.

У Середньовіччі долинська сіль славилася. Сюди їхали здалеку. Своєрідні галицькі чумаки — «солярі» — возили її на Волинь і Поділля, обмінювали на борошно, крупи, інші харчі. Був час, коли долинські торговці сіллю мали окремі привілеї.

У Києво-Печерському Патерику під 1097 роком вказано, що як тільки припинився довіз солі з Галицької і Перемиської землі, «то не було солі по всій Руській землі». Цю сіль везли з Долини, Старої Солі, Дрогобича. І не лише до Києва, експортували й до Балтики, Угорщини, Сілезії, Моравії тощо.

А розквіт соляного промислу на Галичині припав на ХV-XVII cтоліття. У 1525 році польський король Сиґізмунд І дозволив долинянам виробляти сіль у таких кількостях, як у Коломиї, що була тоді знаним центром солеваріння. І населення Белзького та Волинського воєводств не мало права купувати сіль де-інде, крім Вільного королівського міста Долини.

Саме в цей час удосконалюється процес видобування — створюються гірничі виробки для розвідки копалин та їх експлуатації, розробляється канатно-ударна техніка буріння. Типова солеварня містила колодязь з соляною ропою та варниці — спеціальні споруди з гостроверхою вежею, через яку виводився димар для створення тяги. Що ж до технології виварювання, то вона залишилась тією ж.

Втім, солеварня у Долині діяла не завжди. У 1847 році її спробували закрити, але у 1868-му відновили, а згодом і модернізували. Але через 20 років усе знищила пожежа.

Відтак солевари зібрали кошти й відрядили делегацію до Відня. Їх вислухав цісар, навіть узяв відбудову під свій особистий контроль. До відновлення соляного промислу залучили найкращих фахівців, у травні 1900 року все запрацювало. Обсяги видобутку згодом досягли найвищого показника, а сам промисел став найважливішим чинником розвитку міста. Сіль з’явилася на гербі Долини.

Але з часом найбільший економічний підйом регіону почав забезпечувати видобуток нафти. Тоді її просто черпали відрами з колодязів, заливали у діжки та везли до Борислава на очистку.

У міжвоєнний час солеваріння в Долині поступово занепало, у 1950-х стало нерентабельним…

Приміщення солеварні збереглися. Нині руїни охороняються, тут діє комунальне підприємство «Долинська сіль». Збираються створити курорт і культурно-історичний комплекс «Долинська солеварня» — добувати й варити сіль для лікувальних і косметичних цілей.

Втім, є хороший європейський досвід туристичного використання об’єктів солевидобувної архітектури. Наприклад, копальня «Величка» поблизу Кракова внесена до переліку світової спадщини ЮНЕСКО, її щороку відвідує понад мільйон туристів. Це дає надію і Долині.

Крім руїн солеварні, у місті діє краєзнавчий музей Тетяни та Омеляна Антоновичів «Бойківщина». Це єдиний культурно-просвітницький заклад, що спеціалізується на зібранні матеріалів і предметів з етнографії та культури краю.

  Article "tagged" as:
написати коментар

0 Коментарiв

Коментарів поки немає!

Ви можете бути один, щоб почати розмову.

Додати коментар

Ваші дані будуть у безпеці! Вашу адресу електронної пошти не буде опублікований. Крім того, інші дані не будуть передані третім особам. Всі поля обов'язкові для заповнення.