Долина та Вигода від Майкла Щура Амбасадори

18 Листопада 18:31 2019

У проєкті «Амбасадори» відомі люди знайомлять з тим, якими були і як змінилися містечка, де вони виросли. У дванадцятій серії телеведучий та журналіст Роман Вінтонів, відомий гумористичним образом Майкла Щура, познайомить з рідною Долиною. У містечку неподалік Івано-Франківська можна насолодитися краєвидами гір, дізнатися про культуру бойків, а відвідавши сусіднє селище Вигода, покататися на «Карпатському трамваї». Разом із Романом у цю подорож вирушив засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.

— Часто буваєш в Івано-Франківську?
— На Франківщині загалом дуже рідко буваю, десь раз на рік, може, рідше.

2017 року підприємець Юрко Филюк разом із партнерами за прикладом проєкту «UrbanSpace» перетворює закинутий радянський завод «Промприлад» у центрі Івано-Франківська на сучасний бізнес-кластер, залучаючи інвестиції громадян та бізнесу. Проєкт став прикладом імпакт-інвестування, коли люди вкладають гроші у соціальну ініціативу, одночасно перетворюючись на співвласників заводу. Упродовж реконструкції «Промприладу» частка кожного інвестора зростає.

Створений на заводі інноваційний центр розвитку міста працює в чотирьох напрямах: освіта, мистецтво, нова економіка та урбаністика. Територію «Промприлад. Реновація» поетапно перебудовують під офісні приміщення, лабораторії, майстерні, виставковий та розважальний центри, коворкінги.

Менеджерка з комунікацій «Промприлад. Реновація» Рената Налисник зазначає, що попри перебудову і ремонти на території тут враховують історичну цінність об’єкта та намагаються її зберегти: «Завод раніше виробляв газові лічильники роторного типу та різні інструменти. Коли ми отримали цей завод, він уже нічого не виготовляв, а виробництво було збитковим. Ми покрили борг і зараз намагаємось відновити все, що можливо. Виготовляємо ті ж газові лічильники та працюємо з Казахстаном, це поки єдиний наш покупець. Окрім того, тут виготовлялися парасольки. Кажуть, що історію з парасольками придумали для прикриття, адже кожен завод в Україні виробляв щось для воєнних цілей. Попри це, парасольки були надзвичайно якісними. У нас є ідея спробувати зробити таку парасольку тут, на заводі, тому що станки збереглися в дуже хорошому стані. Це було би дуже символічне рішення». 2/2

— Ти був раніше на «Промприладі»?
— Я був тут влітку [2019 року] вперше. В Івано-Франківську живе моя двоюрідна сестра, Христина Вінтонів. Ми з сім’єю сюди приїхали, тут гуляли, вона показувала.

— Уявляєш себе інвестором цього проєкту?
— Я бачив рекламу в Instagram, що можна інвестувати гроші в «Промприлад». Навіть відклав у закладки, щоб прочитати про це. Не заради таблички, хоча це було би круто. Але я навряд чи стільки грошей знайду, як ті, хто тут вклався. Точно не знайду стільки грошей. Але думав, серйозно думав якусь суму інвестувати сюди.

Проєкт «Промприлад. Реновація» передбачає також створення на території заводу відкритих майстерень, де кожен зможе реалізувати власні ідеї. За планом тут створять швейну майстерню, а також обладнають приміщення для роботи з деревом і металом. Один із майстрів «Stoliari» Дмитро Страчук розповідає, що цей простір стане першим в Івано-Франківську місцем, де для всіх охочих буде відкритий доступ до інструментів: «Ми створюємо коворкінг майстрів для людей, які шукають простір та інструменти, щоб робити щось своїми руками. Також тут зможуть працювати студенти технікумів, які не мають можливості пізно ввечері, після уроків, працювати в майстернях. Ми теж були в технікумі і знаємо по собі, як кожен у підвалі, на балконі щось робив, а хлопці з гуртожитку ночами тихенько працюють».

— Романе, ти раніше робив щось із дерева?
— Так, мені один хлопець пояснював, і я вечорами вдома робив меблі. Кухню собі зробив. Вона була наполовину з ДСП (деревно-стружкова плита. — ред.) і наполовину з дерева. Я починав з ДСП, а потім вже трошки перейшов до дерева. Я, звичайно, зможу якісь прості з’єднання зробити, але складніші — це вже треба вчитися.

— Розкажи про своє дитинство. Де ти народився?
— Я народився в Казахстані, у місті Караганда. Всі родичі по маминій лінії жили в Казахстані. Коли моєму діду і бабі по маминій лінії було по 13-14 років, вони жили під Долиною. У той час радянська влада всю їхню родину вислала звідти в Казахстан. Там вже народилася моя мама. Вона дуже хотіла вступати до Москви на балерину, але баба перенаправила її бажання їхати сюди до родичів, в Україну. Мама приїхала в село і познайомилась з татом. Тут вони одружилися, мама ще вчилася в Казахстані і на сесію літала. Коли мама в черговий раз туди прилетіла, я народився. У три місяці мене привезли сюди.

— Як довго ти тут жив?
— Я жив у Рахині (село поблизу міста Долина. — ред.) спочатку. Потім, коли мені було 3-4 роки, мама і тато отримали квартиру в Долині. Я там жив, поки школу закінчив. Потім — університет (вивчав журналістику у Львівському університеті імені Івана Франка. — ред.), гуртожиток у Львові. Після університету попрацював ще рік у Львові й 2006 року переїхав до Києва.

— Тобі подобається теперішня Долина?
— Мені подобаються маленькі містечка, тому що тут знаєш всіх довкола. Не тільки тих, хто живе біля тебе в сусідніх будинках, а й мешканців з іншого кінця міста. Це така безпека і затишок!

Краєзнавчий музей «Бойківщина» у Долині – перший державний музей, присвячений культурному надбанню бойків. Він був створений завдяки благодійній фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів. Уродженці Долини, Омелян і Тетяна Антоновичі 1949 року емігрували до США, де продовжували працювати задля інтересів України і заснували благодійний фонд підтримки українознавчих проєктів. Його коштом, зокрема, побудували нове приміщення для музею «Бойківщина». Музей відкрили у вересні 2003 року, що було приурочено до І Всесвітнього бойківського фестивалю на Прикарпатті. Установа має п’ять відділів: історичний, природничий, етнографічний, сакральний і зал родини Антоновичів. Директорка музею Ксенія Циганюк розповідає, що з часом заклад перетворився в науково-просвітницький осередок міста. Тут постійно організовують мистецькі виставки та проводять зустрічі фотографів, які фіксують те, як з часом змінюється Долина: «Я вважаю, що наше місто — найкраще у цій місцевості. Бо наше місто — то золота серединка. У нас іде підготовка до звітної фотовиставки, яка проходить кожного року. Ми зібрались, щоб показати ті всі фотографії, які цілий рік знімкували. Наш альбом називається «Долина в променях», це вже десятий фотокаталог».

— Як тобі ідея створення фотокаталогів про Долину?
— Те, що вони роблять, — це дуже круто. Ці люди створюють середовище, де з’являються круті проєкти, ідеї. Я не бачив у Києві літніх людей, які фотографують, а тут вони є. Молоді! І це дуже круто, тому що є старші й молодші, вони між собою спілкуються.

— Для чого треба приїжджати до Долини?
— У маленьких містечках можна говорити з людьми. Тут вони відкритіші, ніж у великих містах. Тому що у великому місті стільки людей, що всі один від одного втомлені, а тут навпаки — люди не втомлені від спілкування. Тут це така щира історія.

— Що б ти розповів про Долину іноземцям?
— Карпати — це моє найбільш сокровенне. Карпати й гірські річки мені найбільше подобаються, навіть після переїзду до Львова. Мені деякий час не вистачало, щоб десь на горизонті маячили гори. У Долині з будь-якого місця видно гори. Це дуже кльово.

У карпатському селищі Вигода уже понад століття працює одна з унікальних вузькоколійних залізниць. Будівництво першої вузькоколійної гілки в Карпатах довжиною 3 кілометри (з Вигоди і до заводу в Старому Мізуні) розпочали австрійці у 1890-х роках. 1998 року сильні повені остаточно зруйнували половину шляхів, які через два роки взялося відновлювати товариство «Уніплит», компанія-виробник деревно-волокнистої плити. На той час придатними для використання були лише 7 кілометрів колії, а за сприяння товариства вдалося відновити ще 75 кілометрів. Лінією почав курсувати вантажний потяг, який 2003 року отримав назву «Карпатський трамвай» та почав активно возити туристів. «Карпатський трамвай» є однією з чотирьох збережених до сьогодні залізниць на вузькій колії. Директор проєкту «Карпатський трамвай» Богдан Мельник зазначає, що попри дороге утримання рухомого складу вузькоколійку потрібно зберегти: «Тут ще вузькоколійна залізниця була за маршрутом Брошнів – Осмолода, то в 1990-х роках її повністю розібрали. Рухомий склад продали (ми ще в них викупили один тягач), а решту вони здали на металолом. Була така ситуація, що приїжджали до нас з Буковеля (гірськолижний курорт України. — ред.) подивитись на цю атракцію. Вони хотіли у себе таке будувати й почали дізнаватися ціни будівництва колії. Коли зрозуміли, як важко знайти сам рухомий склад, то відмовились і зробили озера».

— Тебе впізнають на вулиці, коли приїжджаєш в Долину?
— Я сподіваюся, що всім все одно, якщо чесно. Тут можна бути собою, не Майклом Щуром, не якимось там журналістом. Це дуже комфортно і прикольно.

— Ти відчуваєш, що пізнаваність обмежує твою свободу?
— Дуже. Я не можу напитися в пабі. Тобто змушений контролювати себе. Якщо колись всім було все одно на тебе, то потім якось незручно чи що.

— Ти фільтруєш те, що маєш говорити?
— Я думаю, що це все поступово відбувалось і внутрішній цензор закріплював свої позиції. На мене дуже сильний тиск чинить те, що мене читає певна кількість людей. Треба писати менше бздури, а інколи я — просто людина і так думаю. Ми всі іноді пишемо бздуру, але кілька прикладів мене навчили. Через це я навіть інколи не пишу нічого, тому що треба зробити фактчек (від англ. fact check — перевірка фактів. — ред.).

— А що було найбільшою бздурою?
— Ой, було багато. Було про «євробляхи»* * вживані легкові автомобілі з іноземною реєстрацією, ввезені на територію України без сплати мита та перереєстрації, ще про щось. Коли ти займаєш якусь позицію, яка тобі здається правильною, а потім…Через три дні бачиш іншу сторону або отримуєш іншу інформацію і такий: «точно, вибачте, оці нормальні, а ці ні», а потім через пару днів: «ні, ці ненормальні», а потім знову: «ні, ці нормальні». А потім думаєш: навіщо я взагалі у це в’язувався, треба було мовчати і все. Після того нічого не пишеш, довго перебираєш, вивчаєш це питання. Це теж наука, тому що неможливо видати якусь аналітику, коли ти не в темі. Або якусь нормальну, адекватну позицію. І я потроху схилявся до того, що якщо я цим не займаюсь, то я про це не пишу.

— Простіше було би придумати собі образ-маску, аби можна було зняти її і відчути полегшення?
— Питання не в тому, щоб я наговорив бздури, а потім зняв маску і такий: «все нормально». Це тупо! Якраз хочеться, щоб не було соромно знімати маску. На щастя, вуса і окуляри вирішують усе. Коли знімаєш окуляри, ти вже не Майкл Щур, а «якесь знайоме обличчя». Одного разу їду в таксі, таксист всю дорогу подивляється на мене. Ми приїхали, я виходжу, і він такий: «О, я вас знаю! Ви — цей, Петро Щур!» Кажу: «Так!». Є одна фобія, що колись хтось скаже: «О, Майкле Щур, а коли наступний альбом?». 1/4

Також у Вигоді з 2013 року діє Центр спадщини Вигодської вузькоколійки. Установа розташована в одній з найстаріших будівель селища — колишній резиденції барона Поппера. Тут відвідувачів знайомлять не лише з історією вузькоколійки, а й природними особливостями регіону та екосистемою Карпат. Директор музею Сергій Андрусяк зазначає, що унікальність установи — в її експозиції, яка потребує активної взаємодії з відвідувачем: «Це такий сучасний інтерактивний центр, аналогів якому ще немає в Україні, по природничій тематиці. Тут ми в такий цікавий спосіб знайомимо наших відвідувачів з тим, що в Карпатах росте, бігає, знайомимо з історією нашої вузькоколійки, зародженням деревообробки. Тут все можна потримати, понюхати, послухати».

— Як ти прийшов до музики?
— Все розпочалося з того, що я був нормальним попсовиком у школі. Роберт Майлз (італійський музикант і ді-джей. — ред.), «Територія А»* *український телевізійний щоденний хіт-парад кліпів — все, як має бути. Я тоді вже грав на гітарі, бо вчився у музичній школі. Пізніше кинув, бо не навчився грати, як хотів.

— Чому ти покинув навчання?
— Там окрема історія була, тому що я йшов у музичну школу, щоб разом зі своїм однокласником Валіком грати. Я хотів грати на гітарі дівчатам. Валік по своїй програмі йшов, з кимось домовився, і його акордам вчили одразу. Через півтора року чи через рік Валік вже грає у дворі «Афганистан! Афганистан!», а я тільки — «Во саду ли, в огороде», нас таке вчили. Я подумав: «Ні, це мені не підходить». Кинув класичну музичну освіту, роздобув якийсь самовчитель і навчився грати на гітарі.

— Як ти починав грати?
— У мене був і є товариш, який теж хотів мати групу. Ми проводили репетиції, виступали на шкільних вечорах, п’ять чи сім пісень записали на магнітофон. Потім я переїхав вчитися до Львова, де мене знову покликали в гурт. Ми почали називатися «Трейсер». Потім до Києва поїхав барабанщик, а потім і я переїхав. У Києві з барабанщиком знову почали разом збиратися, хлопців покликали, які колись грали у Львові. Так ми зробили групу «Екстра! Екстра!», записали пару пісень, по концертах їздили. Ми недавно відновили репетиції, вже було дві чи три.

2012 року Роман Вінтонів створив на YouTube канал «Телебачення Торонто», де з’явився в образі канадського журналіста Майкла Щура. На каналі виходили програми «Але є одне але» (АЄОА), «Вйо до Трону», «Вже на Троні» та щотижневий сатиричний дайджест новин «Утеодин». У липні 2015 року Романа Вінтоніва призвали на службу до ЗСУ, і він близько півтора року пробув у 169-му навчальному центрі в селищі Десна. Після повернення з армії Роман із командою запустив нову програму «#@)₴?$0», яка виходить щонеділі на трьох мовниках: «UA:Першому», каналі «24» і «Громадському».

— Як тебе змінила армія?
— Я став важче лізти за словом. Моє найбільше відкриття було — це наскільки власні стереотипи можуть диктувати сприйняття світу. До служби я був переконаний, що армія — це суцільний «совок»* *термін, що виник на пострадянському просторі для зневажливого означення всього радянського: все пропили, всі тупі, матюкаються і в «дубок» (трикольоровий військовий камуфляж, що використовувався Збройними силами України до 2014 року — ред.) одягнені. В армії я побачив людей (таких теж бачив, але, крім них, я побачив військових), для яких мундир, честь офіцера — це реальна цінність. Для яких присяга — це присяга. І це був дуже сильний розрив шаблону. Я не говорю, що там всі герої, ні. Але, насправді, настільки легко щось сказати не подумавши, продовжити безглуздий міф або стереотип.

— Якби зараз ти захотів влаштувати собі відпуску на півтора року, чи могло б існувати шоу «#@)₴?$0» без тебе?
— Я думаю, що так. Цей проєкт самостійний. Він може без мене легко існувати. У «Телебачення Торонто» є кілька проєктів. Це контент в Instagram, у Telegram, є програми «ЩЕ», «#@)₴?$0». Я зараз веду одну програму і з вересня 2019 року займаюсь комерцією всього проєкту: монетизація, спонсорство, реклама. Команда — це і є проєкт «Телебачення Торонто», на них все тримається.

— А перший тролінг був на каналі «1+1» чи ще раніше?
— Ні, я думаю, що це з «1+1» почалось. До того я займався тільки серйозною журналістикою. Потім прийшов на «Сніданок з 1+1», і там була можливість «робити, що хочеш». Я почав пропонувати якісь «що хочеш». Там одразу був хороший фідбек* *(від англ. feedback) — відгук, реакція. Це було весело. Я телефонував у банки та хотів взяти кредит під заставу силіконових грудей. На День добра (13 листопада – Всесвітній день доброти) я взяв костюм смерті з косою і роздавав біля метро мандарини. Народ шугається, а мандарини бере. Це так прикольно! Бачиш реакцію людей у нестандартних ситуаціях, і вона зовсім інша.

— Тобі з «1+1» нічого не говорять, що колишній працівник і жорстоко висміюєш?
— Ні. Ну то й що? Я не висміюю, а показую, як є.

— Зараз ваша програма не робить акцент на Росії?
— Так, команда вирішила: «Кого турбує, що відбувається в Росії?». Нам краще дивитися про нас. Ось що важливо! У нас є проблеми. Хай там що відбувається. Просто поржати, що в них там погано? Добре. Потім що? Засмічувати собі голову подіями, переживати, ржати? У нас тут є, з чого ржати й чим перейматися. Тому теми — більш наші та про весь світ. Росія поки — це просто ігнор.

— Це свідомо, щоб не повертати через гумор якийсь інший контекст?
— Тому ж ми не використовуємо цитати з серіалів, з радянського кіно. Хотілось би звідти вирватись і всіх інших вирвати.

— Гумор в Україні став п’ятою владою?
— Невже гумор має нести якусь владу? Гумор завжди був і є: анекдоти, гуморески, Остап Вишня і все інше. Зараз гумор впливає на людей, але, думаю, що він ніколи не переставав існувати.

написати коментар

0 Коментарiв

Коментарів поки немає!

Ви можете бути один, щоб почати розмову.

Додати коментар

Specify Facebook App ID and Secret in Super Socializer > Social Login section in admin panel for Facebook Login to work

Specify Twitter Consumer Key and Secret in Super Socializer > Social Login section in admin panel for Twitter Login to work

Ваші дані будуть у безпеці! Вашу адресу електронної пошти не буде опублікований. Крім того, інші дані не будуть передані третім особам. Всі поля обов'язкові для заповнення.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.